Минуло майже 12 років відтоді, як Koei Tecmo востаннє випускала номерну частину Fatal Frame, і за цей час жанр горорів встиг суттєво змінитися. Після тріумфального ремейку Resident Evil 2 у 2019 році індустрія буквально захлинулася поверненнями класичних горорів минулих поколінь. Тож рішення Koei Tecmo зробити повноцінний ремейк Fatal Frame II: Crimson Butterfly виглядає цілком логічним — особливо враховуючи, що це одна з найулюбленіших частин серії. До того ж це вже друга спроба її осучаснити після версії для Wii 2012 року.

Але якщо дивитися на нову версію очима людини, яка не має сильного ностальгічного зв’язку з оригіналом, ремейк від Team Ninja виходить досить нерівним. З одного боку, гра чудово передає фірмову атмосферу японського горору та вміє створювати по-справжньому моторошні моменти. З іншого — багато дизайнерських рішень виглядають зайво громіздкими, а технічний стан гри регулярно псує загальне враження.

Fatal Frame II: Crimson Butterfly розповідає історію сестер-близнючок Міо і Маю, які випадково потрапляють у прокляте село Мінакамі. Колись тут проводили дивний ритуал, який закінчився катастрофою, і тепер поселення буквально кишить неспокійними духами. Після того, як сестри розлучаються, Міо знаходить Камеру-обскуру — містичну камеру, що дозволяє боротися з привидами, фотографуючи їх.

Більшість історії тут подається через знайдені документи, записи та інші шматочки лору, розкидані по селу. Саме вони пояснюють, що сталося з Мінакамі і як це місце перетворилося на справжній кошмар. При цьому гра майже не покладається на катсцени — багато важливих моментів розкриваються саме через тексти й аудіозаписи, які іноді ще й відкривають додаткові побічні завдання.

Мене приємно здивувало, наскільки добре Fatal Frame II будує свою центральну загадку, маючи при цьому мінімум персонажів «у кадрі». Більшу частину часу на сцені фактично залишаються лише Міо та Маю, а інші важливі фігури існують переважно в записках і спогадах.

Попри це, історія тримає увагу майже весь час. Я з інтересом розплутував таємницю прокляття Мінакамі протягом усього 13-годинного проходження — навіть тоді, коли темп оповіді починав відчутно провисати. Це, можливо, не найвидатніший сюжет у жанрі, але легко зрозуміти, чому саме ця частина серії має культовий статус. У центрі історії лежить емоційний зв’язок між сестрами — і саме він тримає весь наратив разом.

Як і багато сучасних ремейків горорів, нова версія Fatal Frame II відмовляється від фіксованих камер оригіналу на користь перспективи від третьої особи «з плеча». Насправді це не новина — Wii-версія вже робила подібний крок, щоб адаптуватися під керування контролером.

На щастя, Team Ninja загалом вміє працювати з такою перспективою і навіть іноді використовує її для створення напруги. Але сам темп гри часто залишає бажати кращого.

Село Мінакамі невелике, але дуже щільно спроєктоване. І проблема в тому, що Міо рухається повільно. У вузьких коридорах це ще має сенс, але коли гра починає ганяти вас через половину карти для виконання завдань, цей повільний темп починає відверто дратувати. Особливо у другій половині гри, коли сутички з ворогами стають частішими.

Бойова система тут працює через ту ж таки Камеру-обскуру. Коли починається бій, камера переходить у першу особу, і гравець фактично «стріляє» по привидах фотографіями. Механічно це нагадує стрілянину, але з кількома особливостями: камера використовує різні фільтри та типи плівки. Фільтри потрібні для вирішення головоломок, а плівка виконує роль боєзапасу.

На папері це звучить цікаво, але на практиці більшість боїв перетворюються на доволі монотонний процес. Ви просто тримаєте привида в кадрі, чекаєте, поки перезарядиться плівка, і намагаєтесь зробити знімок у момент Fatal Frame, коли атака завдає максимальної шкоди.

Проблема в тому, що духи рухаються хаотично і дуже швидко, а простір для маневру часто обмежений. Додайте до цього повільну перезарядку камери — і отримаєте бої, які регулярно буксують у темпі.

У другій половині гри ситуація стає ще гіршою. Вороги починають з’являтися частіше, їх кидають у бій одразу по кілька, а локації при цьому залишаються тісними. Багато таких сутичок ще й обов’язкові, тому просто пробігти повз не вийде.

До того ж різноманітність ворогів тут досить скромна. Ближче до фіналу ви буквально бачите ті самі патерни атак знову і знову, іноді навіть у боях із босами без особливих змін.

На цьому тлі головоломки виглядають навіть приємною перервою. Вони не надто складні, але й не виглядають штучним затягуванням часу. Більшість із них — це короткі логічні задачки, які швидко вирішуються і дозволяють рухатися далі.

У підсумку складається відчуття, що ремейк Fatal Frame II занадто сильно тримається за стару формулу серії. І хоча ніхто не очікував від гри екшену рівня Resident Evil, бойову систему точно можна було зробити трохи динамічнішою і різноманітнішою.

У плані атмосфери Fatal Frame залишається дуже впізнаваною серією. Її J-горор естетика працює і сьогодні: темні дерев’яні будинки, занедбані святині, вузькі провулки і постійне відчуття, що за спиною щось є.

Село Мінакамі виглядає продуманим і атмосферним місцем, а саунд-дизайн тут справді сильний. Багато моментів працюють саме завдяки звуку — шурхіт, далекі кроки чи раптові шумові ефекти часто лякають сильніше, ніж самі привиди.

Основні проблеми ремейку лежать у технічній площині. Арт-дирекшн тут хороший, але сама графіка не виглядає особливо сучасною. І при цьому гра на звичайній PlayStation 5 примудряється регулярно просідати нижче 30 кадрів за секунду, що виглядає досить дивно.

Ще одна проблема — агресивний ефект плівкової зернистості, який автоматично вмикається після завантаження сейву і залишається до кінця гри. Він помітно знижує чіткість картинки, а найгірше те, що в налаштуваннях немає можливості його вимкнути.

З огляду на реакцію гравців на демоверсію, це цілком може бути виправлено в майбутніх патчах. Але навіть без цього загальний технічний стан гри викликає забагато питань.

Ремейк Fatal Frame II: Crimson Butterfly нагадує, чому ця серія досі має свою аудиторію. Її унікальна атмосфера окультного J-горору все ще працює, а історія сестер залишається сильним емоційним ядром гри.

Але водночас ремейк страждає від повільних і виснажливих боїв, нерівного темпу й технічних проблем. У результаті гра залишає приємні враження від атмосфери й історії, але не дотягує до рівня найсильніших сучасних ремейків у жанрі.